Предыдущая публикация
П'ять років світло пам'яті моєї бабусі - Щербини (Чорноус) Анни Олександрівни ( 7.
04. 1938 - 7. 04. 2015). Спочивай з миром!
ЩЕРБИНА (ЧОРНОУС) АННА ОЛЕКСАНДРІВНА - ЛИСТОНОША НОВООДЕСЬКОГО РАЙОННОГО ВУЗЛА ЗВ’ЯЗКУ
Народилася Щербина ( Чорноус) Анна Олександрівна 7 квітня 1938 року в селі Андрієвичі, що на Житомирщині.
Анна Олександрівна пам’ятає свого батька – Чорноуса Олександра Сергійовича. Дуже хоче знайти загублені під час війни його сліди. А знає вона про свого батька мало. Тільки те, що він закінчив 4 класи Андрієвицької школи. Працював комірником у місцевому колгоспі. Під час Великої Вітчизняної війни пішов на фронт і не повернувся. Мама Анни Олександрівни – Марія Іванівна Чорноус (Рацун) отримала після війни звістку, що він пропав безвісти. Із цими мізерними даними вона почала свій пошук. Писала листи в різні інстанції. Скрізь наводила довідки, цікавилась. Але марно. Та все ж завдяки своїй наполегливості вона дізналась, що її батько помер від ран у далекому 1944 році.
Після закінчення війни пішла до 1–го «А» класу Андрієвицької школи.
У 1953 році розпочала свою трудову діяльність у бригаді № 2 місцевого колгоспу «Комінтерн», керівником якого була Заїка Ольга Харитонівна.
«Хоча заробіток у колгоспника був невеликий, адже нам платили 500 грм жита за один трудодень та гроші, у нас ніколи не виникало бажання красти зерно. Нам було соромно це робити», – зауважує Анна Олександрівна.
Вона пам'ятає, як влітку, у одному із колективів колгоспу працювала з вчителем Андрієвицької школи - Вознюком Василем Андрієвичем, який косив пшеницю, а Анна з сестрою Ніною в'язали її у снопи. Після спекотного робочого дня, спрагу допомагав втамовувати квас з сушених фруктів, який зберігали в дерев'яних бочечках (їх називали барила).
Анна Олександрівна згадує, що в селі Святвечір (6 січня) не святкували. А на Різдво Христове (7 січня) онуки відвідували своїх бабусь та дідусів, обмінювались гостинцями.
Зі свідчень Марії Іванівни (Рацун), мами Анни Олександрівни, відомо, що на Різдво була традиція відвідувати бабусь-повитух (ця традиція зберігалася до появи перших пологових будинків, що прийшли на зміну бабусям - повитухам).
Такі свята як Міжнародний День Солідарності трудящих, День Перемоги, День Жовтневого Перевороту, святкували в робочих колективах, школах. Завжди на ці дні проводили наради.
А на свято Івана Купала (6 липня), парубки зрубували берізку. Дівчата, наспівуючи пісень, наряджали її стрічками, паперовими пароплавами, яблуками. Щоб хлопці не вкрали берізку, дівчата прикрашали її будяками та кропивою. При першій спробі вкрасти, хоча б одне гілля берізки, парубки жалили собі руки та повертались додому знічим. Гіллям берізки дівчата прикрашали грядки огірків, щоб вони гарно родили.
Про страшний голод 1933-го Анна Олександріна пам’ятає зі слів своєї мами Чорноус (Рацун) Марії Іванівни 1914 р.н., що в 1933 році був «недорід», що було спричинено наслідками поганих погодних умов. Часті дощі та зливи заважали вчасно зібрати врожай. Зерно, якщо і збирали, то пріле, гниле.
У 1959 році переїхала в місто Нова Одеса, що на Миколаївщині, одружилася з корінним новоодеситом – Іваном Щербиною.
Відтоді має дві батьківщини: одну – далеку, неосяжну і загадкову, іншу – близьку, благословенну і життєдайну. І обидві дорогі серцю, як ковток свіжого повітря, як кусень запашного хліба…
Анна Олександрівна разом з чоловіком збудувала будинок; виховали двох дітей: доньку Валентину та сина Сергія; посадили сад та листяний лісок, викопали три криниці.
Нині доглядають за зеленими насадженнями їхні діти та онуки. Вони прагнуть і докладають всіх зусиль для того, щоб ще не одне покоління мало змогу милуватись неповторною красою природи.
Із 1965 року і до виходу на пенсію працювала листоношею районного відділення зв’язку. Навантаження було величезне. Не менше 2500 примірників на кожного. А ще ж конверти, марки, пенсії, перекази. За 28 років роботи Анна Олександрівна, не рухаючи вихідного, проходила 15 кілометрів з нелегкою поштарською сумкою за плечима.
Вона не лише вчасно приносила пенсію чи лист від родичів, котрі жили надто далеко, а й не відмовлялася на прохання стареньких придбати ліки, необхідні в господарстві дрібнички чи оплатити рахунок за комунальні послуги. Новоодеситів вдома завжди чекали скрутки газет, хрусткі конверти, тугі журнали. Самотні люди готувались до її приходу, як до свята, і не лише через те, що приносила вона гроші, а й щоб поспілкуватися, розпитати про події, які відбуваються у місті ( хто ж, як не листоноша, котра щодня буває в кожному куточку населеного пункту, розповість про них краще?). Вона з серйозністю та увагою ставилась до наставницької роботи - прививала своїм учням справжню любов до професії, людинолюбство, принциповість, наполегливість.
У Анни Олександрівни - 39 років загального стажу. Вона має безліч грамот та відзнак. Нагороджена медаллю «За доблестный труд. Їй також присвоєно звання «Ветеран праці.» Фото Ганни Олександрівни неодноразово прикрашало районну Дошку пошани. Та найвища її нагорода - людська вдячність та низький земний уклін.
Вона радіє успіхам своїх онуків: Сергія, Олександра, Наталі. Безмежно любить родину, друзів, а також своє рідне село Андрієвичі, бо тут пройшли кращі роки її життя – дитинство та юність.
Хоч науково-технічний прогрес, зокрема мобільний зв’язок, Інтернет, надзвичайно швидкі потяги і літаки, дає людині безмежні можливості, Анна Олександрівна залишається головною зв‘язковою у Новій Одесі. Адже, навіть перебуваючи на пенсії, коли люди звертаються до неї за порадою, завжди її охоче надає.
Влітку 2010 року втратила двох найрідніших людей. Спочатку рідного брата Василя, який жив у селі Андрієвичі, а потім і чоловіка Івана Лук’яновича.
Записав Олександр Щербина, внук Анни Олександрівни Щербини, житель м. Нова Одеса Миколаївської області
Следующая публикация
Нет комментариев