Любимая Украина!

И закрылась она на тринадцать замков, Чтобы душу никто не топтал. Нет, она никогда не боялась волков, Ведь страшнее не волк, а шакал... Было время, и душу открыв нараспах, Доверяла, стараясь помочь. Но как только она оставалась в слезах, Все сбегали отчаянно прочь... А она улыбалась весенним лучам, Вытирая слезу рукавом... Слабой женщине, видимо, всё по плечам... Даже быть иногда мужиком... Не скулить и не ныть, а себя отобрать У депрессии и у тоски. Жить сложнее, чем, руки скрестив, умирать... Шрамы сердца её глубоки... Эту душу сверлили обманом не раз, Подло в спину толкали, смеясь... Но алмазом всегда остаётся алмаз, Даже если испачкают в грязь... Обозлиться бы ей, стать гораздо чер #душевные

Не плач, мій любий, тата не вернеш, Клянусь лиш Богом, кожна ця сльозина Впаде прокляттям, полум"ям пожеж На тих, хто залишИв без тата сина... Хоч знаю, як болить - утри печаль, Як ти - біди, хай кат смоли нап"ється... Розбитий вдрузки юних душ кришталь В ворожу плоть осколками віп"ється... Як гірко, милий, тамувати щем, Сирітські сльози скрутно витирати... Серця малі, подряпані ущент, Як важко мамі словом бинтувати... І де ту силу зможу віднайти, Щоб вам полегшити тягар важкої втрати... Сама осиротіла, й зараз ти Опорою для мене мусиш стати... Не плач, мій хлопчику, у вас лишилась я, За вашим татом вся Вкраїна плаче! Така вже доля і моя, й твоя,

Мороз з’їдає пальців шкіру, Прилип на груди автомат, Вже загубив слова про віру, Крізь зуби тільки чо́ртів мат. Холодне лезо ріже спину, Примерзла до щоки сльоза, Ще й вітер, курва, без зупину Січе безжально, мов лоза. Застигли, як в бетоні, берці В полоні не ворушать слід, Гаряча тільки кров у серці, Все інше просто - мертвий лід. Вогнем дуріє клятий ворог, Від жару тільки сніг хрипить, Та сохне в автоматі порох, Та в жилах лише лють кипить. Я не боюсь гармат пожежі, Я вже давно забув про страх, Для духу – не існують ме́жі, Характер – не згорає в прах. Дивуйтесь, паничі, в Європі, Дурійте, кляті москалі, Я не замерз! Я тут! В окопі! Зігрітий з рідної землі!

Ірина Швед «Соняхи» Сину, сину, спи, маленка квітко,Сину, сину, сходить десь війна.Сину, сину, підростаєш швидко.Як боюсь сказати, що вонаНалетіла в нашу, сину, хату,Заселилась у думках й ві сні.Найстрашніше – втратити нам татаСину сину, соняхи цвітуть…Сходить сонце, сходить кров’ю Схід.Йдуть чужі синочки воювати,І за них помолимось як слід…На твоїх розумних, сину скронях,Боязко цілунки залишу.Ти іще маленький, мамин соняхЯ за тебе Господа прошу.Діти сплять. І рвуться в ніч гармати.Соняхи лягають у росу.То зітхнула важко наніч мати,Стерла сльози і думок грозу.Й знову грози. Дощ вогнів і … гради.Гради! Гради! Градом небозвід.Сучі визволитель-колорадиСіють сім’я пуль свинцевих лід.І під гул тр