Коли поле довго не оране й не засіяне, воно стає полем битви.
Тоді дике поле ореться коліньми і міряється ліктями. Тоді дике поле засівається зерном учорашніх боргів і прощень.
Ми всі воюємо на цьому полі.
Хто з ворогом зовнішнім, а хто з внутрішнім.
Хто з очевидним противником.
А хто – з противним у собі.
Хтось на вістрі атаки, а хтось в облозі.
Хтось під возом, а хтось на возі.
Хтось в обозі, а хтось – у Бозі.
Хтось наносить удари, а хтось гоїть рани.
Хтось приймає удар, а хтось – причастя. Як останнє щастя.
Хтось стікає кров’ю, а хтось розтікається словом по древу.
Хтось голосить, а хтось виголошує гасла.
Хтось воює за букву, хтось за цифру, а хтось за дух.
Хтось за Крим, хтось за Рим, а хтось за мідні труби. Вони однаково грають усім – тим, хто йде з мечем у січ, і тим, хто вертається на щиті в скривавленій плащаниці. Ця мелодія – як дарунок воїнові за жертву терпіння.
Ми не демобілізовані – ми покликані.
Ми не піхотинці – ми вершники долі.
Ми не солдати – ми воїни волі.
Ми не рядові – ми родові.
Ми не стрільці – ми стріли правди.
Ми не особовий склад армії – ми арії.
Ми не підрозділи – ми рать. Що вміє перемагать.
Наш службовий статут писаний на долонях і затверджений печаткою крові. Крові, що воює тисячі літ.
Ми не діти полка – ми діти полину.
Ми брати вітру і сини грому.
І наша війна – наша сестра.
Сестра печалі.
З книги "Єдин. Сповіді і притчі серця".
(запозичено в М.Дочинець)
Присоединяйтесь к ОК, чтобы подписаться на группу и комментировать публикации.
Нет комментариев