Предыдущая публикация
Наболіло…
Не хочу і не можу більше мовчати. Бути
осторонь всього того, що відбувається в нашій країні, з нашим народом. Набридло боятися, чекати, що воно саме якось стане все на свої місця. Чесно скажу – було страшно, не вірилося що це відбувається тут і зараз, з нами, а не десь с кимось. Признаюся що жодного разу не виходив ні на який майдан, ні на яку площу. Навіть жінці забороняв писати
коментарі в інтернеті. Але більше не можу і не хочу мовчати. Бо це не життя.
Коли тебе не радує нічого – ні весна, ні природа, ні погода. Нічого. А що може
радувати людину яка боїться? То й не хочу так жити.
Я, Охріменко Сергій, 43 роки, українець, мешкаю в невеличкому шахтарському
містечку Дзержинськ, що на Донеччині. Після вітчизняної війни мої діди прийшли
сюди з Хмельницької області відновлювати промисловість Донбасу. Мої батьки
народилися вже тут, тут народився і я, тут всей час і живу.
Сам себе іноді питаю, може я так думаю тому що виріс на сході, серед
російськомовних людей, або ще чогось? Та втратив свою національну особистість,
те, що робить мене українцем. Та ні. Я ніколи про це не забував. Мені навіть
подобається, що я трішечки відрізняюся від оточуючих мене росіян. Бо я добре
знаю і розумію українську мову, її тонкощі, гумор, що будується на грі
українських слів, українські традиції, пісні, які не звучать так ні на якій
іншій мові, українську літературу, ні з чим незрівняні українські страви
насамкінець. Але це особисте. Просто для того щоб ви уявили що я за людина і
чому так думаю.
А думаю я ось про що. Щодо влади. З Януковичем та його оточенням все зрозуміло.
Це зрада. Вікторе Федоровичу, в той час коли ви найбільш. були потрібні своїм
виборцям – ви втекли, покинули всіх, хто Вас обирав, напризволяще. Це не
президент, не лідер, не вожак. Очевидно, що влада Вам була потрібна для
бізнесу. Це всі бачать. Але. Хай як би там не було, країна жила, працювала,
ніхто не хотів забирати в нас наші землі, ніхто не воював, не було на нашій
землі чужих вояків, тай свої тихенько сиділи. Люди вже потихеньку звикли жити
на свої мізерні зарплати та пенсії, навіть той клятий долар був стабільний.
Так, була корупція, багато чого поганого було, багато кому це не подобалося,
але ми жили спокійно.
Що зараз? В країні хаос. Економічний колапс, політична криза. Ми втрачаємо свої
землі. По країні їздять групи озброєних людей. Всі залякані. Втішає одне – до
влади прийшли «чесні» люди. Дякую тобі, Майдан.
Кого ви привели до влади? Назвіть мені хоч одне більш менш адекватне рішення, заяву, постанову або закон, що зробила або прийняла ця влада за цей час. Чим вони
відрізняються від своїх попередників? Кого вони ставлять губернаторами,
міністрами та іншими керівниками?
Я розумію тих людей, що стояли на Майдані. Хтось стояв там за ідею, хтось за
гроші, когось просто захопила ця вольниця, можливість відкрито висказувати свої
думки, віра в те, що вони можуть щось змінити. До якогось часу це було
небезпечно. Поки не почали стріляти в людей.
Щодо вступу України до Росії або ЄС. До недавнього часу, точніше до вчора, в нас
було три шляхи – Росія, ЄС та лишити все як було. Тепер третього я не бачу. Як
було вже, на жаль, не буде. Хто для мне ЄС? Ніхто. Хто я для них? Так саме.
Допомогли вони нам хоч чимось? Допомогли зберегти Крим? А тепер уявіть собі, що
на Крим претендував би хтось інший. Наприклад, Туреччина. Наприклад. Змогли б
ми самі його відстояти? Можливо. Допомогла б нам у цій справі Росія? А тепер
уявіть що цей референдум пройшов би у Криму на рік раніше. Скільки б людей
проголосувало так, як тепер? Бо зараз люди голосували не за вихід із складу України,
а за свій спокій, за можливість спокійно жити і працювати. З одного боку, мені,
як громадянину, дуже тяжку дивитися, що в нан забирають нашу землю, по нашій
території ходять іноземні солдати. Але, як людина, я розумію мешканців
півострова. Так саме розумію своїх земляків, які зараз виходять на площі. Дайте
нам можливість спокійно жити і працювати, не боятися що завтра до нас приїдуть
хлопці з автоматами і почнуть руйнувати наші пам’ятники, та все інше, що нам дорого.
Що до війни з Росією. Я собі цього не уявляю. Навіть у страшному сні. Сам я ніколи
не зможу підняти на них зброю. Ніколи. Вони мені брати. У мене з ними спільні корені,
спільна віра, близька мова і традиції. Я з ними в Радянській армії їв
солдатську кашу з одного казанка. Як я можу в них стріляти???
Тепер ми збираємось проти них воювати. Дожили… Проти кого воювати? Проти армії, яку боїться НАТО та США. Куди ви посилаєте (відпускаєте) своїх дітей? На смерть.
Одне діло Майдан. Але ж це не жарти. Я б свою дитину не пустив.
Тепер щодо Росії. Жили ми у Радянському Союзі, рахуйте що у складі Росії. Хтось
забороняв нам говорити на нашій мові? Співати наші пісні, та їсти борщ, галушки
та вареники з салом. Чого ми зараз так їх боїмося? Може все ж таки треба з ними
дружити? Спільно жити та працювати.
От такі мої думки. Може комусь здається, що я не патріот своєї країни, але я
патріот свого народу.
Дякую всім за увагу. Додам, що все це я написав не для того, щоб вас кудись
призвати. І не для того щоб прославитися. Бо ця слава сумнівна. Я це написав для себе. Щоб насамперед собі довести, що я людина, чоловік, громадянин. Що я перестав боятися.
Полегшало…
Следующая публикация
Нет комментариев