Предыдущая публикация
Я нихрена никогда этого не понимал.
Сорок лет было похеру. Хлеб для меня вырастал в магазинах.
Но я ехал тут по областям, два дня за рулем, и первый, сука, первый раз в жизни я чуть не разрыдался от взгляда на обычное поле. Как ребёнок. Я вам доповідаю. Сопли и вот это вот все.
В поле ехал зеленый трактор. Тянул за собой какую-то здоровую хрень, типа бороны чи якось так, все равно названия этого я нихрена не знаю... и я вдруг с абсолютной четкостью понял, что посреди войны, пиздеца и страха - Украина начала посевную.
Такой жажды жить я не ощущал никогда. Такого невероятного, страстного желания во чтобы то ни стало победить и навсегда, сссука, навсегда забыть про эти долбанные приходы и долбанные сирены. Про толчки приклада в плечо и пропотевшую одежду. Про сводки, оперативку, телеграм-каналы и вечные смски "как ты?".
В поле, слева от меня, несколько мужиков размахивали руками, тыкали друг в друга, кто-то хватал горсти земли и зачем-то высыпал их из ладоней обратно. Зеленый трактор тянул хреновину по полю. Подвывающий мотор моей недоремонтированной машины тянул две тонны железа по узкой дороге. Мне хотелось плакать.
Чччёрт, я стал слишком сентиментальным за эти тридцать три дня восьмилетней войны длиной в четыре столетия.
Украина начала садить зерно. Чтобы хлеб для меня по-прежнему вырастал в магазинах.
Я остановился, вышел из потрескивавшей нагревшейся тачки. Покурил. Взял горсть этой земли и тоже зачем-то высыпал ее обратно.
Это не страна. Это сказка.
Мартин Брест (с)
Я нітрохи та ніколи цього не розумів. Сорок років було пофіг. Хліб для мене виростав в магазинах.
Але я їхав тут по областях, два дні за кермом, і перший, перший раз в житті я мало не розридався від погляду на звичайне поле. Як дитина.
В поле їхав трактор. Тягнув за собою якусь здорову штуковину, типу борони чи якось так, все одно назви цього я не знаю... і я раптом з абсолютною чіткістю зрозумів, що посеред війни і страху - Україна почала посівну.
Такої спраги жити я не відчував ніколи. Такого неймовірного, пристрасного бажання у щоб то не стало перемогти і назавжди, назавжди забути про ці довбані сирени. Про поштовхи приклада в плече і мокрий від поту одяг. Про зведення, оперативку, телеграм-канали і вічні смс-ки "Як ти ?".
У полі, ліворуч від мене, кілька мужиків розмахували руками, тикали один в одного, хтось хапав жмені землі і навіщось висипали їх з долонь назад. Трактор тягнув ту штуковину по полю. Мені хотілося плакати. Знаєте, я став занадто сентиментальним за ці тридцять три дні восьмирічної війни довжиною в чотири століття.
Україна почала садити зерно. Щоб хліб для мене як і раніше виростав в магазинах.
Я зупинився, вийшов з тачки. Покурив. Взяв жменю цієї землі і теж навіщось висипав її назад.
Це не Країна. Це казка. 🇺🇦
Следующая публикация
Нет комментариев