Сьогодні була на святі ОСТАННЬОГО останнього дзвоника. Школу закривають, Йшла до школи - з букетом і плакала з мамою - Тамарою Миколаївною, яка разом з батьком - Михайлом Пантелійовичем, все життя працювали в цій школі. Мені теж пощастило тут попрацювати півроку - вчителем інформатики. Виступала на святі від імені колишніх випускників, поверталась зі свята - плакала. Плакали й учасники свята - і дорослі, і малі. Я ж в школі виросла - тільки навчилась ходити і пішла. Чекала в коридорі, поки в батьків закінчаться уроки, разом з дітьми вчителів в куточку вчительської малювали і гралися. Один раз, в 2 роки, навіть заснула під дверима і старшокласники попросили маму забрати мене в клас ( у них була контрольна з математики). Репродукції картин Третьяковської галереї, що висіли в коридорах, запамяталися з дитинства. Все до болю знайоме і рідне. Обійшла всі класи, коридори - прощалась. Зайшла в свій перший клас і написала на дошці: "Школо рідна, прощай!". Кажуть, треба дивитися вгору з вірою, назад - з вдячністю, вперед - з надією, а навколо себе - з любов"ю. Вдячна школі, нашим прекрасним вчителям і вихователям - живим і нині покійним - за все, що вони нам дали. Пишаюся своєю школою, вона - як душа села, як магніт, що притягує до себе через роки і відстані, як вогник, що світлом осяває життя. Буду думати, що наша рідна і дорога Петрушівська школа в свої 62 роки просто пішла на заслужений відпочинок і ми будемо памятати її та не забувати стежку до рідного шкільного порогу. Але ж так жаль...
Присоединяйтесь к ОК, чтобы посмотреть больше фото, видео и найти новых друзей.
Нет комментариев