Предыдущая публикация
Сокира за дверима
Сидимо на маминій кухні, п’ємо чай із акацієвим медом. Збоку притишено звіщає новини телевізор.
«Б’ють, б’ють і б’ють», – гірко зітхає мама.
«Це злість від немічності зломити нас», – кажу.
«Невже світ їх не може зупинити?»
«Може, але поки що боїться».
«Чому?» – благально питає мама.
«Тому , що вони песиголовці. Пам’ятаєш, як називали в Карпатах ординців, що несли вогонь, страх і смерть?»
«Пам’ятаю, ще й у казочках нас, малих, ними лякали…»
«А тепер не казочки. Вони мають найбільше в світі ядерних бомб».
«Ну то й що?! У Біблії ж пишеться: залізо гострять залізом. На силу найдеться сила, а безсилому дасться міць. І вони не читали нашого Шевченка. У Бога за дверима лежить сокира …»
"Прологи ранків. Епілоги вечорів".
Мирослав Дочинець
Следующая публикация
Нет комментариев