Предыдущая публикация
ПРОЩАННЯ З ПУГАЧІВЩИНОЮ
Ця хата їм не раз насниться,
Обставлена кукурудзинням.
Під стріхою, вся білолиця,
Стара і люба їм. Святиня!
Сіни, малесенькі віконця,
Долівка глиняна й полин,
Грубка. І мама, наче сонце.
Вишні, береза, ясени.
Спориш і квіточки рожеві,
Мов килим розстелила ткаля.
А поруч – ліс. То - Гавришеве.
В ньому – Альоша, Ваня, Галя,
Дуся і Коля. Як п’ять пальців.
Усі родились тут, росли.
Місця ці дітям, як палаци,
А в них – ку-ку, тьох-тьох, курли.
І Королевщина й Чижеве,
Ставок МикИтенків, КорнЕдине.
Дитинство, юність…Тепер де ви?
Де біла хата посередині?
Ця хата снилась на Донбасі,
В Новомосковську, Воркуті,
В Маньчжурії і де тераси,
Великій Губщині, в житті,
Скрізь, де розкидала всіх доля,
Завжди у серці: оберіг!
Спускались в шахту, йшли у поле,
І з ними – батьківський поріг.
…Був березень, рік шістдесятий.
Після уроків – в рідну хату.
Де борщ гарячий, мама й тато,
Де тЕпло й у книжках - кімната.
В грубці потріскували дрОва,
Рипнуло в сінях, як з морозу.
Він увійшов якось раптово,
А в батька заблищали сльози.
- Дядю Єгоре! Як же скучив!
Я на побивку. Прикордонник.
Там, де Амур, мороз колючий,
Де сопки… День який сьогодні!
Високий красень, у фуражці,
В шинелі, посмішка яскрава:
«Я із собаками – в упряжці.
Кінолог. Отака-то справа».
В той вечір довго гомоніли:
Про службу, про життя, про маму.
Брови то хмурились, ясніли.
- Ти б стукнув нам хоч телеграму.
Завтра пішов батько до нього,
Де рід зійшовся, як на свято.
- Нарешті всі! Ну, слава Богу!
Й наче дзвеніла стара хата.
Раді віконниці, гостинні:
Розкрились, танули бурульки.
На небі не було й хмарини,
А в хаті – пиво, бульба й тюлька.
… Я з радістю ішов до брата,
Коли вернувся він додому.
В саду робота йому – свято,
В сорочці білій, і без втоми.
Від поту вже сорочка липла,
А він боровся з бур’янами.
Зате врожай: мов хтось розсипав
Всі зорі по городу прямо.
Пригадую, як він замріявсь,
Коли сказав, що разом з Ванею
Були недавно на подвір’ї
Старої хати, хати мами.
Прийшли, вклонились і застигли.
Був травень, вишні всі буяли.
Співали ластівка і щиглик,
А очі у братів блищали.
За все спасибі, Пугачівщино,
Наш рідний, милий серцю край.
Ти в пам'яті завжди найвища:
Хата і ліс, яр, небокрай.
Нас звали Пугачами змалку,
Пугачем був ще дід Антон.
Красиво тут цвітуть фалки!
Бачив би Гавриш Харитон.
То була з краєм мить прощання.
В живих лишилась тільки Дуся.
Нема святині, лиш мовчання.
У травні й я туди пройдуся.
Шкода, немає більше й роду:
Пішли з життя всі мужики.
Тверді, як кремінь. Це порода!
Славетні дорогі Божки!
На знімках:
* біля хати Варвари Харитонівни БОЖКО (третя праворуч, у плюшці та валянках) – її діти: Галина, Іван, Олексій та Микола з дружинами разом з моєю бабусею Оленою Петрівною ЯХНО, сестрою мого дідуся Оленою Григорівною СКИБЕНКО з Каплунівки. Праворуч – мій батько Єгор Павлович ЯХНО;
* молодший двоюрідний брат Олексій Михайлович БОЖКО;
* я з двоюрідними братами Іваном Михайловичем та Миколою Михайловичем БОЖКАМИ в саду під черешнею. І було це наче вчора. Як стрімко плине час…
Следующая публикация
Комментарии 7
Милые люди все