Предыдущая публикация
🏆 «Це перший «Оскар» в історії України»: «20 днів у Маріуполі» отримав нагороду у номінації «Найкращий документальний фільм».
Разом з Мстиславом Черновим, над фільмом працювали продюсерка Василиса Степаненко та фотограф Євген Малолєтка
💭«…Я хотів би ніколи не створювати цього фільму. Я хотів би проміняти це на те, щоб росія ніколи не окуповувала наші міста. Я віддав би цю нагороду за те, щоб росія не вбивала десятки тисяч моїх співгромадян. Я віддав би це, щоб вони звільнили всіх заручників та солдатів, які боронили свою землю, але я не можу змінити історію. Але всі разом ми можемо виправити цю історію, аби правда перемогла…», — зазначив у своїй промові режисер
Следующая публикация
Комментарии 3
Стрічку «20 днів у Маріуполі» починала дивитися безліч разів, але так і не осилила. Кадри, де намагаються врятувати дитя, й досі печуть пеком. Момент, в якому батько оплакує свого сина футболіста, роз’їдає до кісток. Смерть помножилася на смерть. Біль на біль. Відчай на відчай…
Того березня стояла холоднеча. Морози казилися, вікна – настіж, літаки шматували обрій. Сніг лягав прогалинами. Небо висіло надірване з усіх сторін. Труби за звичкою кублилися димом. Все змокріло від сліз: асфальт, паркани, стіни, обличчя людей.
Я добре пам’ятаю своє перше «маріупольське» інтерв’ю. Жінка розповіла, що 8 березня чоловік привітав чашкою кави (заварив з талого снігу). Від нервів постійно піднімалася температура, божеволіла сусідська дівчинка, а в кутку котру добу мовчала якась бідолашна. Подейкували, що у Волновасі загинула вся її родина, от вона й пришкандибала в Маріуполь. Виходить, здолала самотужки понад сто кілометрів.
Далі було кілька десятків розмов. Мені вдало
...ЕщёСтрічку «20 днів у Маріуполі» починала дивитися безліч разів, але так і не осилила. Кадри, де намагаються врятувати дитя, й досі печуть пеком. Момент, в якому батько оплакує свого сина футболіста, роз’їдає до кісток. Смерть помножилася на смерть. Біль на біль. Відчай на відчай…
Того березня стояла холоднеча. Морози казилися, вікна – настіж, літаки шматували обрій. Сніг лягав прогалинами. Небо висіло надірване з усіх сторін. Труби за звичкою кублилися димом. Все змокріло від сліз: асфальт, паркани, стіни, обличчя людей.
Я добре пам’ятаю своє перше «маріупольське» інтерв’ю. Жінка розповіла, що 8 березня чоловік привітав чашкою кави (заварив з талого снігу). Від нервів постійно піднімалася температура, божеволіла сусідська дівчинка, а в кутку котру добу мовчала якась бідолашна. Подейкували, що у Волновасі загинула вся її родина, от вона й пришкандибала в Маріуполь. Виходить, здолала самотужки понад сто кілометрів.
Далі було кілька десятків розмов. Мені вдалося поговорити з жіночкою, яка на власні очі бачила бомбардування пологового будинку та з дитячою медсестрою. Поділилися спогадами медики, вчителі, аудитори, військові, працівники заводу «Азовсталь». Ось кілька з них:
***
Петю знайшли в під’їзді. Він лежав шість діб без води та їжі з роздробленими ступнями (самотужки обв’язав їх ганчірками). Коли розмотала, мало не блювала. Уже подумала, що черви завелися, такий сморід стояв. Ноги почали гнити. Заливали рани антибіотиками. Постраждалого напоїли солодким чаєм і нагодували шматком хліба із салом. Він їв й стогнав від насолоди. Надвечір уперше сходив в туалет. Сеча була, як морквяний сік.
***
Одного дня в підвал влетіла виснажена жінка. Знаєте, така стражденна, нещасна. Відразу в сльози:
– Вчора помер чоловік, і ось уже кілька днів блює п’ятирічна донька. У неї діабет. Допоможіть!
– Несіть швидше сюди.
Сама відігріла крапельницю й протиблювотну сироватку. Сиджу, чекаю. Нема й нема. Через кілька годин знову в дверях змарніла мати:
– Не встигла. Я до неї, а вона вже холодненька.
Далі зам’ялася й простягає пакет:
– Що це?
– Інсулін. Нам уже не знадобиться, а когось врятує.
***
Хлопчики (19 і 10 років) принесли в покривалі свою бабусю. У тієї, ймовірно, стався обширний інфаркт. У онуків, крім неї, нікого. Сироти. Намагалися допомогти, але як без світла й ліків? Жінка померла. Молодший почав кричати. Кричав, бідний, так, ніби його горло терли на шатківницю. Ми стояли й голосили всім підвалом – і чоловіки, й жінки, і діти.
***
В укритті переховувалася родина: чоловік, дружина, 11-річний хлопчик. Коли обстріли стихли, глава сімейства вийшов покурити й повернувся блідий. Поскаржився на біль у спині. Його розділи, оглянули. Отвір під лопаткою виглядав крихітним, але пораненому ставало дедалі гірше. Увечері попрощався з рідними й за кілька годин помер.
***
Знайомий віз вісьмох діток. Усіх малюків заштовхали в одну машину, а батьки йшли пішки. Перед тим, як вирушити в дорогу, суворо наказали водієві: «Якщо з нами щось трапиться – всі діти твої».
***
У Маріуполі жила моя тітка. У квітні зателефонував який
...ЕщёХлопчики (19 і 10 років) принесли в покривалі свою бабусю. У тієї, ймовірно, стався обширний інфаркт. У онуків, крім неї, нікого. Сироти. Намагалися допомогти, але як без світла й ліків? Жінка померла. Молодший почав кричати. Кричав, бідний, так, ніби його горло терли на шатківницю. Ми стояли й голосили всім підвалом – і чоловіки, й жінки, і діти.
***
В укритті переховувалася родина: чоловік, дружина, 11-річний хлопчик. Коли обстріли стихли, глава сімейства вийшов покурити й повернувся блідий. Поскаржився на біль у спині. Його розділи, оглянули. Отвір під лопаткою виглядав крихітним, але пораненому ставало дедалі гірше. Увечері попрощався з рідними й за кілька годин помер.
***
Знайомий віз вісьмох діток. Усіх малюків заштовхали в одну машину, а батьки йшли пішки. Перед тим, як вирушити в дорогу, суворо наказали водієві: «Якщо з нами щось трапиться – всі діти твої».
***
У Маріуполі жила моя тітка. У квітні зателефонував якийсь чоловік і сказав, що знайшов її на лавці мертвою. У сумочці разом з документами – листочок у клітинку. На ньому три номери телефону. Один із номерів – мій. Я прошепотіла:
– Її є кому поховати?
Він здивувався:
– Жартуєте? Звісно ні. Тут ніхто нікого не ховає.
Маріуполь це мій довічний біль. Здається, я теж прожила у ньому ті пекельні двадцять днів…
Ірина Говоруха