Чому повз храм проходжу? Бо мені так дорога лежить: до маршрутки. Колись у маршрутках я чула людей. Я записувала їхні розмови, суперечки, життєві історії. Зараз я не чую нічого, окрім страху одних і безтурботності інших. Інших - більше. Їм нічого не муляє, їх ніщо не тривожить аж настільки, щоб перейматися війною. Ця зупинка маршрутки - їхня. Вона навпроти їхнього храму. В якому вони моляться за припинення війни. Братовбивчої...
Щось пояснювати їм немає сенсу. Храм віри в істінноє православіє, надії на єдінство славян і любові до підміни понять і цінностей поставив тверду прошивку у мізки парафіян. До розуму там не достукатись навіть словами божественної мудрості.
Вони щиро переконані, що ходять до української церкви. І так само щиро вважають, що в християнстві має бути одне стадо і один пастир. Про те, що стадом вони вже є, а пастир їхній служить зовсім не Богові і веде їх зовсім не до Бога, вони не повірять. В цих людях їхня церква знищила не лише критичне мислення, а й національний імунітет. І виховала сліпу покору та всеохопне сприйняття усього, що проголошене з амвону.
Їм не доведеш, що бути православними християнами можна по-іншому. Як і того, що їхні пожертви - це кулі в спину українських бійців. Більше того: останнім часом до храму періодично стрибають на милицях і самі поранені бійці. Вони тепер - не під забороною, головний пастух стада в Україні О'Нутрій, зціпивши зуби, дозволив, навіть, відспівувати їх в храмах московського патріархату, якщо вони раптом загинуть від московської кулі і противляться цьому лише відверті попи-москвофіли.
Храм брехні і облуди. Там брешуть всі. Попи брешуть про єдино можливе спасіння душі через воцерковлення в моспархаті, прихожани брешуть попам про дотримання суперстрогих канонів та приписів, а собі про те, що довіра попам - це і є віра в Господа. Чесні там - лише жебраки під брамою, вони сюди прийшли тупо по гроші. Переважно на бухло. Але це не зупиняє прихожан давати їм милостиню.
Років десять тому я дивилася на юних дівчаток під храмом і думала, що: як би не старалися попи, цим дівчатам жити у вільному світі, а отже: школа, університет, сучасні професії, колектив на роботі схилять їх до зміни світогляду. Я помилялась. У них не було власного світогляду. Із дівчат повиростали тридцятирічні бабиська, закутані в хусточки. Під хусточками - стійке переконання у власній - жертовній, звісно, православній правильності і ненависть до усього, що не вміщається у програму прошивки мозку.
Ці жінки тепер водять до московської церкви власних дітей. Чоловіків майже всі вони переховують від ТЦК. Днями підслухала розмову біля брами. Чоловікові однієї - вона родом з Почаєва, не пощастило: запакували п'яного в бус, до тями прийшов у казармі навчального центру. Але жінка спокійна, нічого страшного: перебуде на полігоні, а коли кинуть на передову, він знає як правильно здатися в полон. Батюшка в Почаєві навчив і сказав, що говорити при здачі - слова такі, спеціальні, типу код - тоді бити не будуть. Головне, щоб стріляв не прицільно, щоб не вбивав руских солдатів...
Подруга каже, що, якби ручка ракета влупила по цьому храму, то людям би посвітліло в головах. Ні. Цим не посвітліє. Вирощені в духовних сутінках, не можуть сприймати світло. Воно для них - подразник, а не можливість, не шанс, не варіант іншого життя.
Так, батюшки їм навчають, що Христос - це світло для світу. Але, це світло їм подають дозовано, промінчиками. Ось - промінь різдвяної зірки, ось - стрітенська свічечка, ось - благодатний вогонь з Єрусалиму. І цього досить. Досить євангельських променів світла для стада, далі - опромінення пропагандою аж до ракових пухлин на свідомості, совісті та елементарній людській гідності.
Я не знаю рецептів виходу з цієї духовної пастки. Та їх, мабуть, і ніхто не знає. Єдине що можу сказати, що: як на десятий рік півтисячолітньої війни з Росією позиція влади - очікування переходу громад моспархату в ПЦУ разом із батюшками - це не позиція, а поза. І пролонгація існування руского міра всередині країни, а отже: подальше існування сепаратизму, як явища та культивування не лише тоталітарного культу, а й ситуації, яка загрожує національній безпеці. Бо елементарно: поки влада, дбає про власні рейтинги, батюшки виховують нове покоління духовних рабів, а навідники російських ракет вдосконалюють навички.
●Любов Бурак, українська поетеса, письменниця, журналістка, перекладачка, блогерка.🔵🟡
Присоединяйтесь к ОК, чтобы подписаться на группу и комментировать публикации.
Нет комментариев