Замовкни, світе, хай тебе не чую!
І звідки в тебе стільки ненависті й зла?
Народе мій! Чим серце Тво́є тру́ять
Що зникла з нього щирість й доброта?
Брат обдирає брата, наче липку,
В смітник дитину матір викида,
Хтось душу чортові продав за оковиту,
А хтось чужі об’їдки підбира.
Цей полюбляє жінку свою бити,
А в цього вже з коханкою «сім’я»!
А він ж у Церкві присягав колись любити,
Оту, котра з дітьми тепер одна!
Той стару матір викинув із хати, -
Нехай йому у хаті не смердить,
Давно прийшов їй час уже вмирати,
А молодому треба тільки жить!
А цей у очі по́смішкою світить,
А позао́чі…Боже милий мій!
Що робиться з Тобою, Божий світе,
Отямся! Схаменися! Тверезій!
Навколо править лють. І чвари,
Я шукала Тебе, я шукала Тебе між зірками,
В понадхмарних висо́тах – бо де ж іще Господу жить,
І з дитячих років я до неба тягнулась руками,
І просила Тебе, щоб до мене спустився на мить.
Я молилась Тобі, я молилась Тобі дуже щиро,
Я просила про щастя, про кохання просила й любов,
Я просила про знак, щоб відчула, що я – особлива,
Бо не знала, чи маєш Ти час для моїх молито́в.
Я усмішку Твою, я усмішку Твою впізнавала
У дитячих очах, що наповнені сонцем й добром,
У бабусі руках Твою ніжність й любов відчувала
І у серці моїм розливалося щастя теплом.
Я просила Тебе, я просила мій голос почути,
А Ти був в моїм серці – завжди, відколи́ я жила́,
І потрібно було лиш у душу свою заглянути
І збаг
Ти кажеш, що ти не винна,
Що ти закохалась просто.
Він ж сам відшукав невпинно,
І сам напросився вгості.
Дружина у нього стерво,
Його, звісно ж, не розуміє!
І вдома постійно мерва,
І серце його німіє!
А ти вся така хороша,
Ти ж просто його розрада!
Ну й що, що у нього доця-
Її ти ж полюбиш, правда!
Дружина, казав, прагмати́чна,
Таких пошукати треба…
Зануда, страшна, істерична…
До тебе їй, як до неба!
Ти в мріях уже малювала,
Як ви поберетесь тихо –
І совість твоя мовчала,
Що ти для дружини – лихо…
А зараз ридаєш і плачеш,
«Чому?» - нарікаєш до Бога.
Ти ж серцем усім полюбила!
Ти ж стала йому підмога!
Байду́же, що він жонатий,-
Колись молодим помилився,
З тобою ж навчився літати!
Чому ж він
Я вчуся прощати, по справжньому, серцем й душею,
Хоч важко насправді і давні образи кричать,
Хоч гордість волає до мене пихо́ю своєю,
А щирість й любов десь глибо́ко у серці мовчать.
Я вчуся прощати, я вчусь відпускати минуле,
Стираю із пам’яті бо́лі й печалі старі,
Багаття розво́джу у серці й палю́ все, що бу́ло,
Все те, що так довго тягнуло мене до землі.
І я вже лечу, мій тягар, що збирався роками
Розвіявся з попелом десь між світанками снів,
А я повертаюсь до світу ВЕСНОЮ між вами,
Легкою ходою і без тягарів давніх днів.
Я вчуся прощати… Навчи мене, Боже, любові,
Такої, якою навчав Ти у світі цім жить, -
У думці, в усмі́шці, у вчинку, у кожному слові,
Бо вміє прощати лиш той, хто умі