Адже їх створювала, починаючи зі шкільного віку, майже кожна дівчина, довіряючи аркушам паперу свої потаємні думки, веселкові мрії і сподівання. Знайомлячись із їхнім змістом, дізнаєшся про тернисте життя і дівочу долю юних корсунок.
Найдавніший пісенник датований 6 грудня 1928 року. Він належав Людмилі Суниці й був знайдений на горищі її будинку на вул. Садовій. На його обкладинці зроблено напис: «Згадок про минулі часи», обрамлений кольоровим квітково-рослинним орнаментом. Записи велися в загальному зошиті на 64 сторінках чорнилом і олівцем. Вони ілюстровані кольоровими малюнками й наліпками. Тематика пісень різноманітна, насамперед народні українські та на слова Т. Шевченка, козацькі, ліричні, жартівливі, колискові. Зокрема, «Їхав козак за Дунай», «Морозенко», «Віє вітер, віє буйний», «Гей, нумо хлопці», «Їхав стрілець на війноньку», «Нащо мені чорні брови» та ін.
Людмила Іванівна тривалий період працювала майстром на фабриці плетених виробів. Пісенник передала Заповіднику Наталія Василівна Чечіна, яка доглядала Людмилу Іванівну на схилі років. Пісенник експонується в історичному музеї Заповідника.
Цікавим, зокрема, є пісенник жительки міста Віри Андріївни Стукаленко (дівоче прізвище – Сук), оформлений в загальному зошиті на 42 сторінках, а тексти написані чорнилом різного кольору. У 1943 році її вивезли на примусові роботи до Німеччини, де спочатку працювала на фабриці в м. Біттерфельді, а потім – на підземному військовому заводі. Умови життя і праці були нестерпними. Єдиною відрадою був її потаємний пісенник-щоденник, який вона вела впродовж 1943–1945 років. У багатьох текстах виразно проявляється пекуча журба за рідною Україною, глибокі почуття шани й любові до своїх батьків, рідних і близьких людей. Записані нею пісні були доповнені власними віршованими текстами й спогадами. Так вона частково змінила текст пісні на слова українського поета Степана Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну». У її редакції звучало так: «…де лишила я родину, зоставила батька й матір сиротами в білій хаті». Повернувшись додому, Віра Стукаленко працювала на телефонному комутаторі верстатобудівного заводу, а згодом – намотувачем електродвигунів на гідроелектростанції.
Свого часу до фондів Заповідника надійшов пісенник-записник Анастасії Шманенко, яка в довоєнний час проживала в м. Корсуні. У 1942 році її було примусово вивезено до Німеччини. Душевною розрадою для неї в роки тяжких випробувань на чужбині був узятий в далеку дорогу пісенник-записник. У ньому – дорогі серцю українські народні пісні, незабутні спогади про позбавлену війною молодість, вірші самодіяльних поетів і власна поезія про бідування в чужій країні. Записи велися в 1938 та 1942–1946 роках у блокноті на 38 сторінках. Кожна з них прикрашена різноманітними квітково-рослинними орнаментами й кольоровими наліпками. На одній зі сторінок – текст української народної пісні «Ой, журавко, журавко». Після тяжких поневірянь повернулася до рідного краю, з 1946 року проживала в місті Миронівці Київської області. Пісенник передав у дарунок Заповіднику її колишній сусід Володимир Коваленко.
У сучасний період фольклористи глибинно вивчають українську народну пісенну творчість. І призабуті пісні знову стають популярними, часто звучать у виконанні професійних співаків і самодіяльних виконавців.
Серед дослідників-ентузіастів – наша землячка Галина Кирилівна Перетятько, жителька с. Заріччя, яка передала в дарунок Заповіднику зошит із записами текстів 26 старовинних народних пісень, 25 з яких записані в Заріччі. Вона пішла з життя, залишивши про себе добру пам’ять.
Сподіваємось, що завдяки зацікавленим, творчим, небайдужим людям Надросянського краю колекція пісенників у фондах Заповідника поповниться, що стане духовним скарбом для прийдешніх поколінь.
Людмила Кочегура, головний зберігач фондів Заповідника
Присоединяйтесь к ОК, чтобы посмотреть больше фото, видео и найти новых друзей.
Комментарии 4