О звірі ненависні, чи ви отямитесь?
Чи дійсно ви вірите, що ми вас злякаємось?
Від волі відречемось, у рабстві покаємось?
Ох знали б ви, іроди, як помиляєтесь!
У нас сталь у душах, ми лиш закаляємось!
Ви звикли втоптати, втопити й покинути,
Чекаєте ви, що ми мали б вже згинути.
І ненависть вашу як трунок поглинути,
Та й тихо й спокійно у невідь поринути.
Та вам невтямки: наші пути вже скинуті,
Сльозами просолені, водами вимиті.
Ми вільна пташина, що звикла улітку
В просторах мигтіти немов дика квітка,
І радісним співом стрічати вдосвіток,
В коханні ростити і внуків, і діток.
Нізащо та птиця не піде до кліток,
до сплетених з брехонь і заздрощів сіток.
Не знищити нас ні вогнем, ані в