У літню спеку, в дощ і в сніговій,
Коли пронизує колючий вітер душу,
Стою на чатах, я ж бо вартовий!..
Бо я... ще не похований... Я мушу!
На Сході тут, по кручах і ярах,
У полі чистому таких, як я, багато,
Чий не похований від Іловайська прах
І вдома ще чека старенька мати.
Бо ми зависли поміж неба і землі,
Ми — ті, хто «зникли безвісти»... пропали...
Так не буває! Ми не згинули в імлі!
Ми — є!!! Ми тут, за землю рідну впали!!!
Зотліли просто неба вже тіла,
А наші душі не найдуть спокОю,
Уже не раз калина розцвіла,
Не раз кохана вмилася сльозою,
А ми все тут... Знайдіть же нас! Знайді-і-іть!!!
Хоч закопайте в землю наші кості,
Щоб наші душі вирвались з лахміть
І полетіть змогли, до Бога в го
Випий кави і подумай. Можна зігріватися по-різному. Наприклад, пити каву, чай, глінтвейн, але найкраще грітися зсередини, із серця — усвідомленням того, що ти комусь потрібен. Хоча, кава — це теж непогано.
З війни не повертається ніхто.. Ніколи..
Назад матері отримують лише жалюгідну подобу свого сина - агресивну звірюку.
Дружини бачать поруч з собою істот злих на весь світ і які не вірять ні в що, крім смерті.
Вчорашній солдат більше не належить ні батькам, ні рідним. Він належать їй, він належать війні, з якої повернулося лише тіло чи його залишки..
Душа залишилася там, з нею, з війною..
Але тіло все ж повернулося.
І війна відмирає в ньому поступово, пластами - шматок за шматком.. Повільно, дуже повільно вчорашній солдат перетворюється з бездушного манекена з порожніми очима і випаленою душею в якусь подобу людини.
Спадає нестерпна нервова напруга, згасає агресія, проходить ненависть.