На початку життя світ здається величезним.
Людей багато. Друзів багато.
Але... йдеш-йдеш.. Перша байдужість, зрада, підніжка, падіння на дорозі.
І начебто людей багато, а рук, щоб допомогли піднятися, - одиниці.
І ти звужуєш свої кордони.
Пара десятків - що можуть вважатися друзями.
Горе ділять, біду, а радість не можуть винести твою.
Ось ще кількох з'їла заздрість.
І в тебе знову коло звужується.
До тих небагатьох, що в радості і горі поруч, а не паралельно з тобою.
Ось з'являється родина, діти.
Вітер долі розкидає по планеті.
І так трапляється.
Про тебе... Забувають.
І твоє своє коло ущільнюється.
І розумієш... Як мало, насправді, тих, кого можна назвати "Своїми"
З ким хочеться розділити в
Боже, почуй мене, жінку...
Боже, почуй українку...
Я, не прошу в в тебе грошей,
Миру і спокою хочу.
Тихих ночей, без сирени.
Господи, зглянся на мене!
Хіба моя Україна,
Ще недостатньо в руїнах?
Які потрібно, ще жертви,
Скільки нас має померти?
Щоб зупинити це лихо,
Жилося, щоб добре і тихо...
Боже, почуй мене жінку...
Боже, почуй українку...
Зглянься над нами, благаю,
Лиха напились за край ми...
Хочеться мати майбутнє...
Чуєш, благаю, ще тут ми!