Предыдущая публикация
Можете закидати мене помідорами.
Хоча краще яйцями, вони золоті… Але мені він завжди подобався. Гоголь нашого часу, — як назвав колись Данилка хтось із відомих критиків. Його Вєрка Сердючка з‘явилась у нашому житті саме тоді, коли це було потрібно: «хорошо, всьо будєт хорошо, я ето знаю»… У шалені темні та в усіх смислах безпросвітні 90-і… Вєрка росла і трансформувалась разом з нами, перетворившись із хазяйки вагона в дешевій уніформі (мужчина, прикрийте ваші ноги, бо будем шось рішать), у більш поважну рішалу (хто сьєл устріци, я спрашиваю? спасіба, мама, трьохкомнатна квартіра в Києві!). А потім Вєрка стала пихатою хазяйкою нашого з вами життя, пародією на властьімущих із зіркою на лобі та повними кишенями награбованих у нас з вами грошей (а я іду такая вся от Дольче-Габана)… В останні роки зірка на лобі трешового сатиричного образу стала відвертого чорно-кривавого кольору, а колишній скромний костюмчик хазяйки вагона перетворився на чорний блискучий воєнно-гебістський кітель, а ми продовжували сміятись, не відчуваючи того, що віщувало серце Данилка… Я не знаю в Украіні сатири такого високого рівня, яка була б доступна рядовому глядачу. Не тому, хто займає місця в партері найкращих театрів і дивиться Калігулу. А тому, хто гарує у полі на тракторі чи тягає швабру в коридорах провінційної лікарні. Андрій Данилко народився саме в такій сім’ї, де батько-алкоголік пішов у засвіти, коли пацану було сім років, а мама важко працювала муляром, намагаючись вижити та прокормити сім‘ю… Чи були у нього перспективи вибитися в люди? Без блату, без грошей? Питання риторичні. Талановитий юнак тричі (!) вступав до Полтавського музичного училища, один раз до Полтавського педінституту, і зрештою потрапив туди, куди гірка доля приводила таких, як він — профтехучилище, де щоб вивчитися хоча б на касира-продавця теж треба було мати неабиякі здібності, бо в епоху тодішнього тотального дефіциту знайомого продавця було мати престижніше, ніж знайомого професора… Його образи Вєрки завжди були народними, тому й користувалися такою популярністю не лише в Украіні, а й на всьому пострадянському просторі. А потім було друге місце на Євробаченні і за свідченням критиків «найкраща пісня усіх часів, яка не зайняла перше місце». Та сама «Раша, гудбай!», яка спричинила такий скандал у Росії. Після чого, він дав задню, спробував по-дитячому переінакшити рашу на лашу, але сталося те, що сталося. Данилка і зараз вважають там русофобом. Як вважають українофобом у нас. Хоча насправді він був і залишився отою недолюбленою дитиною, нереалізованим сповна талантом, одним із нас, кому батьківщина не поспішила нічого давати, склавши свої багатства під ноги рішалам в образі Вєрок Сердючок, які із хазяєв вагонів стали хазяєвами нашого життя… Андрій подорослішав і днями розлучився зі своєю дитячою мрією: продав на аукціоні Cotheby’s свій білий Rolls-Royce 1974 року випуску, який належав його кумиру, британській легенді Фредді Мерк‘юрі. За 11 мільйонів гривень, які підуть на створення центру реабілітації та протезування постраждалих у війні. Це дорослий вчинок на фоні тих Вєрок Сердючок із владних кабінетів, які навпаки — присвоюють собі автомобілі пожертвувані нам іншими для фронту. І здається мені, якби наші мільйонерки Вєрки та Лєнки замість того, щоб просити гроші в інших, потрясли своїми калитками та зняли нарешті свої зірки з лоба, наша перемога була б набагато швидшою… І тоді ми разом з ними, могли б врізати Андрійове: «ще не вмерла Україна, якщо ми гуляєм так!» Зрештою, воно так і буде, але без них, сонцесяйних…
Людмила Семенюк
Следующая публикация
Нет комментариев