Стоїть, сумуючи хатина.
Стоїть, і плаче, як жива.
Навколо вже немає тину,
На східцях проросла трава.
Побиті вікна, зняті двері,
Нема у хати хазяїв,
Город заріс, засохли вишні,
До долу похилився хлів.
І згадує собі хатина
Як будували всім селом,
І як збиралася родина,
Співали пісні за столом.
Тепер пуста... Стоїть, зітхає,
Що залишилася одна,
Що в неї мешканців немає,
І що не прибрана вона.
Та мислить: - де ж поділись діти?
По всьому світу розбрелись.
Чи будуть, як настане літо,
Так, як з'їжджалися колись?
Вони далече. Видно, доля
У кожного тепер своя:
Одне - пишаєтся собою,
І тільки знає: Я, та я!
Друге - мовчить, не хоче знатись,
Третє - за чарочку