Я с тобой буду вечно - как время
на скользящих руках циферблата.
Ведь никто не умеет, наверно,
и никто не сумеет когда-то
так, как ты - исцелять поцелуем,
и прощать, не боясь ошибиться...
У судьбы свое счастье воруя,
отдавать мне его по крупицам.
Даже сетуя, даже болея -
согревать и беречь мои чувства,
так любить, ни о чем не жалея,
каждый жест превращая в искусство.
Ты - тропа моя ввысь, где у края
ночь танцует на звездных канатах.
Как жила до тебя я, не зная,
что так счастлива буду когда-то?
Словно вспыхнуло жаркое лето
и нашло в моем сердце обитель...
Словно в детство счастливый билетик
подарил мне мой ангел-хранитель.
Надя Ковалюк
Це не вірш так щемить… Це розсипались бісером зорі
із небесної скриньки, що тріснула в ніч крижану.
Це ревнива зима так вибілює сни кольорові,
у яких я любов крадькома у полях твоїх жну…
Це не вірш так щемить… Це здригнулися мрій моїх крила,
це дорогу твою від руки, наче обрис межі ́,
хтось по долі моїй так невміло накреслив пунктиром,
і накрапав чорнила на ви́прану постіль душі ́…
Це не вірш так щемить… Це вчорашнього дня мого пісня
покотилася в ніч і злила́ся із вовчим виттям.
Це придуманий світ мій здригнувся струною і тріснув,
уповільнивши раптом гарячого серця биття...
Це не вірш... Це - життя...
Я жадаю тебе... У пітьмі непроглядно густій
твої губи так чітко обводять бажань моїх контур.
А за вікнами - дощ, і мов сотні розлючених змій,
блискавиця повзе по холодній корі горизонту.
А за вікнами хмари кудись табунами ідуть
і горбатими спинами труться об зоряні брами.
Я жадаю тебе... Я вдихаю тебе, наче суть,
що таїть у собі неминучість моєї нірвани.
А за вікнами ніч так надривно голосить дощем,
і тече, як сльоза, по холодній щоці небокраю.
І крім тебе ніхто не спроможний відчути цей щем.
Я жадаю тебе... Я вдихаю тебе... Я кохаю...
Коли ти поруч - я не бачу краю,
по бездоріжжі ніч мене несе,
і навіть те, що "завтра" в нас немає
мені б хотілось знати менш за все
Коли ти поруч - хочеться горіти,
щоб жаром налякати й сатану,
вдягти на тіло шубу серед літа ,
щоб ти хоч раз у душу зазирнув.
Коли ти поруч - хочеться писати,
аби з твоєї легкої руки,
купаючись у місячній сонаті,
пливли по хвилях вічності рядки.
І хочеться крізь двері, вже заперті,
вернутися у наш знаменний день
і на останній сходинці до пекла
знайти жетон у втрачений Едем
-туди, де через всі перестороги
твої обійми в'яжуться в петлю,
де дивишся на мене, як на Бога,
а я тебе до чортиків люблю...
Так хочеться... але хвилин за триста
станцює ніч на в
Вона прийшла - так тихо й непомітно,
крізь білі сни скотилася зі стріх,
долонями обмацуючи вікна
і сиплячи за пазуху нам сніг.
Хуртечею лісам обвила шию,
зашнурувала інеєм гілки,
і теплі дні, що зігрівали жили -
загасли, як від вітру сірники.
Вона прийшла - і грізна, і велична...
Закашлявши у тиші крижаній,
сполохані ворони істерично
передрікли майбутній сніговій.
Зима... Криштально чиста й непорочна,
вплітаючи у скроні білий сніг -
прийшла, щоб тишком глянути у очі
і нас зробити старшими на рік.
Автор: Надя Ковалюк
Яка блаженна ніч осіння... Ах!
Ну просто мрія пристрасних поетів!
Але дзвінок твій рве її по швах,
і не біда, що вже година третя.
Бо вже не зупинити хід думок,
в яких за десять подихів до краю
твоїх торкань м'який і ніжний шовк -
як одяг свій улюблений - вдягаю.
Бо я тебе читаю по складах,
трактуючи, як істину. Хто ж винен,
що з іншими, як скеля, я тверда,
а от з тобою - ніби з пластиліну.
Що у душі поета - тарарам
у цю блаженну ніч (хоч стій, хоч падай) -
то янголи злітаються, як в храм,
то сто чортів співають серенади.
Що, як по лезу бритви, ми ідем
по сходах ночі вдвох (я навіть рада),
що з пелюстків останніх хризантем
нам стелить осінь білі простирадла.
Хто винен в тім, що під твої