* * * * * * * * Втомився я,від примітивних п'янок, Втомився,від безпечної гульні, Від голосів,що чуються на ранок, Від іншої,всілякої дурні. Від заздрості,що просять-Христа ради, Від тупості,без дна і берегів, Від дурнів,що,невчасно прислужитись раді, Які,страшніші,ще,за ворогів! Так,я,не цього хотів, Так,чогось не встиг,щось не зумів... Але,все-даремно,не згоря! Тільки,шкода,що не з саду, Надто швидко,листя пада, Все летить й летить-з календаря. Почав я,втомлюватись від розлуки, Далеко-більше,ніж від зустрічей своїх. Втомивсь,від обіцянок з клятвами-сполуки, Навіки зберегти,і пам'ятати їх. І моя втома,ще-від звинувачень, В усьому-в чому,зроду не грішив! Від тих-придуманих,не
/ / / / / / / / / / / Сплинуть роки чередою, Заберуть мене з собою. І що буде-все мине, Та,навіть, Бог-не прожене! Те,що долею дано Нам судилось,лиш воно, І лишиться навік з нами, Що було,під небесами.
* * * { Т.Б.} * * * Я на тебе чекав,на вечірнім містку, Річка в піжмурки грала з зірками. Перший жовтий листок,в течію впав стрімку, І останню теплінь,пила осінь хмарками. Ти прийшла,опустившись неначе з небес! Золотим гребінцем місяць вплівсь в твої коси, А подруги-зірки,провели на ту зустріч тебе, Доторк рук,і, для щастя,цього було досить! Бились наші серця,з молодою порою у такт, І мовчання-легке,як легенькі обійми за плечі, Очі в очі,і,хто ж-на розмови мастак! Лиш хотілося,щоб,не кінчався наш вечір. Що,між нами,було-я не знаю й тепер... Полохлива любов-ще,до нас,приглядалась? Тільки,доторк той рук час, для мене, не стер, Як й усмішку,якою мені,ти всміхалась. Вже, нема вороття,у ті
* * * * * * * * Я,у віз свій,трьох білих коней запряжу, І,без поспіху,риссю,мене повезе-моя Віра, І дорогу свою віднайду-це, я,твердо кажу! Йти якою мені,й кожен крок перевірить. А попутня весна-прикрашає поля! І пробуджений ліс-зеленіє стіною, І підштовхує далі мене,моя рідна земля, Самому ,бути важко,та Віра- зі мною! Пересяду,на трьох я коней вороних, Упряж долі,тоді-перехопить Надія, Я покличу ,тих друзів,що вірю у них! З ними, разом,ми підем й життю порадієм. Наперед,рвуться коні,червоні мої і летять- Цю,шалену Любов,мені стримать не можна! Якщо,я,повернуся нізчим-небеса не простять! Адже,Віра,Надія й Любов у житті-цінні кожна...
Уродилось, жито в полі,аж-до неба,ніби! В засіках відлежалось-мелевп пухким І спеклася,з борошна,та скибочка хліба, Що,на чарочку поклалась,обядом гірким. А, по долі-полотні,йде кайма багряна Голка часу протяга,вже минулих днів стебки, І відходять за межу,чоловіки рано: Потребує,певно,й Бог-чоловічої руки! В полі чистому,де сніг,стібок закрутився, І людині,по-житті,вже не йти вперед, Світ навколишній-не зліг,ніяк не змінився Просто,стало на землі,холодніше ледь. Ти,туго-журбино,муч мене і бий! Не моя провина,та,хоч вовком вий! Послаблю попругу,вина наллю, Пом'яну я друга-сльозу проллю. Сік тече з берези-весняний Спас! А сльози тверезі-не на показ. Наодинці з ними,в самотині Так,спокійно нин
/ / / / / / / / Нам здавалось-безкінечним буде літо! Нам здавалось-лиш теплом життя зігріте! І росинки-діамантами здавались, Ми,і мріяли,сміялись і кохались. Літній дощ,нам промивав болючі рани, Та,лишились на душі,зарубки-шрами. Тільки,листя впасти з гілок,скоро мусить, Як же,хочеться-у літо повернутись! Вже,остуджені вітри,злегка зітхнули, Сіре небо-по осінньому сплакнуло, І,під серцем,щемом тугу стрепенуло, Чи,наснилось,наше літо,чи було й минуло? Нам здавалось,будем в колі-вічно молодому! Де ж,взялася,прийшла звідки-оця гірка втома? Де ж,взялася у нас, рання сивина на скронях? Чи,це ми,на знімках-юність тримаєм в долонях? Скоро,вже,панове-осінь,скоро осінь! І закриють низькі