Коли душа людини йде на небо, вона отримує віконечко, через яке бачить своїх рідних і друзів. На вікні стоїть у горщику квітка, а до гілочки прив’язано дзвіночок. Коли хтось на землі згадує людину, дзвенить дзвіночок; якщо говорять про неї добрі слова – світить сонце; а коли за нею плачуть – іде дощ. І квітка росте, тішить небожителя.
У перші дні часто дзвенить дзвоник, чути добрі слова, люди плачуть, жаліючи за покійним. Минає час, і дзвоник чути все рідше, сонце не заглядає у вікно, мало дощів - і квітка пропадає.
Кожна душа дуже потребує, щоб було на землі небайдуже серце, яке згадає її, скаже ніжні слова, зі сльозами попросить Бога простити всі провини дорогої людини, щоб душа не блука